Вчора ввечері стало відомо, що окрім Алеппо, яке, швидше за все, повністю захоплене, загони ісламістів рушили на південь - у бік провінції Хама.
Ходили чутки, що Хама – центральне місто провінції – вже захоплене, але, за підсумком, вони не підтвердилися. Західні агенції повідомляють лише про те, що на шляху до Хами було взято велике місто Мараат аль-Нуман.
По самій Хамі інформація надходила суперечлива. Вчора повідомлялося, що у місті є присутність і бойовиків, і урядових сил. Але на даний момент вхід загонів опозиції до міста не підтверджений (у тому числі на картах, що публікуються противниками Асада).
Також учора з'являлися відео введення сирійської армії до Хами. ЗМІ публікують заяви Дамаска про те, що наступ бойовиків на Хаму зупинено, низку втрачених населених пунктів повернуто, а сирійська армія переходить у контрнаступ. Але поки що незрозуміло, наскільки це відповідає реальності.
Також йдуть відео російських авіаударів ісламістами. ДержТВ Сирії заявляє про ліквідацію сотень бойовиків.
Самі бойовики ж викладають відео із захопленою російською зброєю зі складів сирійської армії. У тому числі і ЗРК "Панцир".
З непідтверджених чуток - спроби перевороту в Дамаску, які нібито мали місце, вчора ввечері. Особливо активно про це писали українські паблики. Але зараз ця інформація підтверджень не отримала. З ранку з'явилися відео з Дамаска, де ситуація спокійна і жодних пострілів не чути.
У якому напрямку далі розвиватимуться події у Сирії?
Швидкий крах оборони сирійської армії в Алеппо і просування загонів опозиції на широкому фронті вже породив прогнози про те, що влада президента Асада спіткає така ж доля, як і афганський уряд, який у стислі терміни повалили таліби після того, як американці почали виведення своїх військ.
Аналогії справді є – це й вкрай низька боєздатність та слабкий опір сирійській армії, яка фактично здала друге за величиною місто країни. Це й невдоволення у суспільстві правлінням Асада, яке супроводжується корупцією, свавіллям із боку держструктур та спецслужб на тлі важкої економічної ситуації. Плюс до того, головні союзники сирійського президента, які допомогли переламати на його користь перебіг війни у 2015-2020 роках – Росія, Іран та проіранські формування зараз відволікані на інші фронти. Росія – в Україну. Іран, Хезболла та інші організації шиїтів сконцентровані на протистоянні з Ізраїлем. І хоч у Лівані війну поки що зупинено (хоча й не факт, що знову не почнеться будь-якої миті), але в Газі бої тривають.
Проте є й відмінності ситуації в Сирії, від того, що спостерігалося в Афганістані 2021 року.
По-перше, жоден із великих регіональних гравців після відходу США не був готовий підтримувати військовим шляхом проамериканський уряд у Кабулі у його боротьбі з талібами. У Сирії ж як мінімум Іран та його союзники (Хезболла та інші) можуть втрутитися у ситуацію, щоб урятувати Асада, якщо ситуація йому стане дуже важкою. Незважаючи на те, що значна частина їх підрозділів абстрактна на "ізраїльський" фронт, виділити сили для того, щоб утримати під контролем ситуацію в стратегічно важливої для них Сирії вони можуть (щоправда, для цього їм знадобиться час). Особливо, якщо безпосередньо буде задіяна іранська армія та загони КВІР. Та й Росія вже дала зрозуміти, що залишати Сирію не буде і авіапідтримка з її боку продовжиться (хоча, сама по собі, авіація без дій на землі перемогу не забезпечить).
До речі, бойовиків, які взяли Алеппо, ніхто з регіональних гравців не підтримав. Навіть Туреччина, яка, як багато хто стоїть за настанням з Ідліба, офіційно заявила про "прихильність територіальної цілісності Сирії" і виступила проти "створення терористичної держави" у себе під боком. При цьому Ірак, ОАЕ, Саудівська Аравія та Єгипет Асада підтримали. Іран і Дамаск просуває лінію, що нинішній наступ бойовиків – це "американо-ізраїльський план з дестабілізації в регіоні".
Друга дуже важлива відмінність - в Афганістані Талібан був головною і, по суті, єдиною реальною силою, яка протистоїть уряду в Кабулі (спроба ІДІЛ закріпитися в країні була припинена талібами). У той час як у Сирії серед противників Асада жодної єдності немає.
Головна ударна сила бойовиків, які захопили Алеппо – це Хайят Тахрір аш-Шам. Організація, яка виросла із сирійського відділення "Аль-каїди". Її лідер Абу Мухаммад аль-Джулані правда, намагається вдавати з себе "респектабельного опозиціонера", який "піклується про народ". Але це у зовнішньому світі довіри не викликає. Хайят Тахрір аш-Шам офіційно вважається терористичною організацією і в США, і в Росії. Навіть Туреччина її оголосила такою. Хоча, безумовно, аль-Джулані, база якого знаходиться в Ідлібі, має широкі зв'язки з турками (інакше він просто не вижив би). Але ці зв'язки більше нагадують не відносини між РФ і "ЛДНР" (які повністю керувалися Кремлем), а, швидше, відносини Росії та Абхазії. Начебто Абхазія і залежить повністю від Москви, але ця залежність не така вже й пряма, як показали останні події зі поваленням президента, який хотів дати доступ російському бізнесу в "республіку".
У турків у Сирії є повністю підконтрольні їй формування, але вони поступаються мощі Хайят Тахрір аш-Шам. Мабуть, тому Туреччина й висловлює досить обережну позицію щодо настання бойовиків на Алеппо. Хоча, швидше за все, вона була узгоджена з Анкарою (а, можливо, і проходить за її прямої підтримки). Ердоган таким чином посилює свої переговорні позиції з Асадом, Іраном та Росією, а також у перспективі і з Трампом. Але навряд чи при цьому турки хочуть різкого посилення амбітного та важкокерованого аль-Джулані.
Ще менш задоволені успіхами спадкоємців Аль-Каїди сирійські курди. За підтримки американців вони вже давно контролюють частину північних і північно-східних провінцій Сирії і далеко не в дружніх відносинах з Асадом. Але ісламісти на кшталт Хайят Тахрір аш-Шам для них ще гірші. А головна загроза для сирійських курдів – це Туреччина, яка ніколи не приховувала, що вкрай незадоволена створенням фактично курдської держави у себе на кордонах. І лише заступництво американців утримувало Анкару від початку широкомасштабної операції проти курдів. Однак далеко не факт, що це заступництво продовжиться при Трампі, для якого відносини з Туреччиною можуть стати важливішими, ніж доля курдів.
На цій основі теоретично можливий союз курдів і Асада, який може значно посилити останнього. У курдів (на відміну Асада) є сильна, боєздатна і мотивована піхота. При цьому до Москви курди ставляться непогано ще з радянських часів, коли СРСР підтримував курдський рух. Тут є певна основа взаємодії.
Але для цього потрібно, щоб Асад силами своєї армії зміг на якомусь рубежі стабілізувати ситуацію і не допустити "афганського сценарію" зі швидким обвалом фронту. Інакше йому навряд чи хтось встигне допомогти – ні курди, ні Росія, ні Іран.