Останні дні відзначилися активізацією українських ударів по російських тилах: б'ють ракетами та дронами.
Масштаб збитку та вплив ударів, наприклад, по паливному сховищу в Енгельсі, по хімпідприємству або газовій цистерні в Казані і по хімічному заводу під Брянськом на здатність РФ продовжувати війну – питання відкрите. Але картинка, безумовно, виходить яскравою.
Тим більше, що в РФ, на відміну від України, досі так законодавчо і не заборонили знімати наслідки прильотів та публікувати їх подробиці, тому в російському інфополі багато відповідних відео із вказівками конкретних об'єктів, куди прилітало (для порівняння можна подивитися, чи багато говорили і писали в Україні про те, що приліт до Запоріжжя 8 січня був заводом "Мотор Січ" ).
Удари по тилах противника, по його інфраструктурі та військових заводах для будь-якої війни – звичайна справа. Росія це робить регулярно щодо українських тилів. Україна намагається відповідати тим самим, нарощуючи свої далекобійні можливості. І це, безумовно, має не лише символічне значення, а й завдає практичних збитків для Росії.
Однак крім суто військового аспекту ці удари мають і інформаційно-політичний. І він лежить приблизно в тій же площині, що дозвіл на удари західною далекобійною зброєю по РФ, вбивства російського генерала та діячів ВПК, мат Володимира Зеленського на адресу Володимира Путіна та його обіцянку "мститися" Росії навіть після закінчення бойових дій.
Ми вже писали, що все це працює на посилення позиції російської "партії війни", яка заявляє, що "з Україною нема про що домовлятися, це терористична держава, яка завжди становитиме загрозу для Росії, а тому вона має бути знищена. Також не про чим уже домовлятися і із Заходом.
Завдання таких заяв та дій – мінімізувати ймовірність того, що Путін знайде на компромісній основі спільну мову з Дональдом Трампом, щоб найближчим часом завершити війну по лінії фронту.
Українська влада не хоче такого варіанта завершення війни. Як кажуть їхні прихильники, вести переговори про припинення війни зараз немає сенсу, бо Україна перебуває у слабкій позиції, а отже, умови миру будуть поганими. Тому треба почекати, бо час працює проти Росії, де вже незабаром розпочнуться великі проблеми. Опоненти Зеленського кажуть, що наміри Банкової продовжувати воювати пояснюються бажанням і надалі сидіти на величезних та практично безконтрольних військово-корупційних потоках, а також небажанням проводити вибори. На думку опонентів, час працює проти України і умови миру можуть лише погіршуватись.
Але, як згадувалося вище, українська влада має іншу точку зору.
Однак прямо суперечити Трампу, якщо той ухвалить рішення домовлятися з Путіним, Київ не може. Спроби вплинути на обраного президента США через республіканський істеблішмент і переконати його не йти на компроміси з Путіним поки що видимого успіху не приносять (хоча, як кажуть, ще не вечір і робота в цьому напрямі триває).
Тому ставка переважно робиться на те, щоб на компроміси відмовився йти Путін і саме він, а не Зеленський, виглядав тією людиною, яка зірвала мирні переговори.
При цьому, хоча в Москві офіційно повторюють уже озвучені Путіним у червні 2024 року умови закінчення війни (передача РФ всій території чотирьох окупованих областей із визнанням Україною російської юрисдикції над ними, нейтральний статус, "демілітаризація та денацифікація", зняття санкцій), з РФ йдуть сигнали та про готовність до більш гнучкого підходу - наприклад, недавня заява Маргарити Симоньян.
Ми також писали, що існує чимало причин, через які Кремль може зайняти не таку жорстку, як офіційно озвучується, позицію та погодитися на зупинку війни по лінії фронту та нейтральний статус України при виконанні низки інших умов.
Але є в Москві прихильники та іншої точки зору, які вважають, що воювати потрібно далі до переможного кінця. І саме їм останнім часом дають все більше "подач" українська влада.
Можна припустити, що чим ближчими і реальнішими будуть домовленості про завершення війни, тим сильнішими будуть ці "подання". Наприклад, не можна виключати нові удари по Кримському мосту або спроби завдати удару по Кремлю та іншим знаковим об'єктам у центрі Москви.
Тим більше, що Київ уже має успішний досвід реалізації подібної стратегії в 2023 році, коли Росію підштовхнули до виходу з "зернової угоди".
"Зернова угода" була одним з небагатьох в останні роки прикладів гнучкого підходу Москви, що виходить з тверезої оцінки своїх реальних можливостей та ризиків. До середини літа 2022 року після втрати острова Зміїний і частини кораблів Чорноморського флоту РФ стало зрозуміло, що Росія вже не може перешкоджати відновленню судноплавства в українські порти. А система ППО ЗСУ не дозволяла росіянам використовувати авіацію та ракети для повного знищення портової інфраструктури. Тому укладена тоді "зернова угода" стала вигідним рішенням для Москви, оскільки, по-перше, обмежувала український експорт лише сільгосппродукцією, а по-друге, дозволила росіянам здійснювати контроль за вантажем, що перевозиться, і за бажання гальмувати прохід суден (що РФ часто і робила).. Тому Київ невдовзі дійшов висновку, що "зернова угода" йому не вигідна і почав шукати способи з неї вийти. Але це було непросто, оскільки проект уже розпиарили у світовому масштабі і вихід з нього України з власної ініціативи загрожував послабленням міжнародних позицій країни. Тому Києву було вигідно, щоб із угоди вийшла Росія.
Велику допомогу українській владі в цьому надала російська "партія війни" та Z-паблік, які розгорнули кампанію проти "зернової угоди", подаючи її як принизливу для Росії. У результаті навесні-влітку російська влада все частіше почала заявляти, що Москва може з угоди вийти, оскільки Україна і Захід не виконують її умови (а їх ніхто виконувати і не збирався, тому що у Києва була мета припинити дію "зернової угоди")..
Проте, мабуть, українська влада не мала чіткої впевненості, що Москва з угоди вийде, тому коли настав черговий термін її продовження – 17 липня, - було завдано удару по Кримському мосту. З урахуванням вже створеного в інформпросторі РФ іміджу "зернової угоди" як ганебно-принизливої, її продовження після удару по мосту стало б найсильнішою втратою обличчя для Кремля. І з неї Росія вийшла.
Це призвело до закономірних наслідків: вже за кілька місяців судноплавство до українських портів відновилося в повному обсязі і без будь-якого контролю РФ. У Росії не було можливостей паралізувати ударами з повітря порти (що було очевидним і до того). А удари по торгових судах були чреваті міжнародними проблемами для Москви, а також ударами у відповідь українських безекіпажних катерів по торгових кораблях, що йшли в порти РФ або з них.
Відновлення морського експорту та імпорту стало для України величезною перемогою і досі є одним із головних чинників щодо економічної стійкості країни, незважаючи на війну.
Цю стратегію можна умовно назвати "Кримський міст": комплекс військових та інформаційно-політичних заходів, які спонукають російську владу вчиняти дії, які Київ вважає для себе вигідними. Застосовується вона, очевидно, і зараз, щоб спонукати Путіна не йти на компроміси у переговорах щодо України.
Але навіть якщо це не вийде і буде досягнуто домовленостей про припинення вогню, українська влада в прагненні попередити звинувачення в капітуляції через зняття вимог про межі 1991 року може заявити, що саме їхні дії змусили Путіна сісти за стіл переговорів.
Втім, ця стратегія дуже ризикована для України. Далеко не очевидно, що виправдається розрахунок на те, що час грає на користь Києва та затягування війни посилить українські позиції. Може статися і навпаки.
Також може виявитися невірним розрахунок на те, що зрив переговорів призведе до посилення Трампом допомоги Києву і тиску на РФ. На Заході зараз відбуваються свої складні внутрішні процеси, і їхній вплив на продовження підтримки України передбачити дуже важко.