Партія вірменського прем'єр-міністра Нікола Пашиняна зуміла утриматися при владі.
Вона взяла менше 50%, що менше, ніж 60% і більше відсотків, ніж їй давали до виборів лояльні соціологи, але достатньо, щоб зберегти більшість. І, відповідно - знову забезпечити Пашиняну посаду глави уряду.
При цьому, якщо до парламенту, після остаточного підрахунку, не пройде "Процвітаюча Вірменія", яка, за попередніми підсумками, балансує на межі прохідного бар'єру в 4%, то партія прем'єра отримає 3/5 місць у Національних зборах, що дасть їй можливість призначати суддів Конституційного суду, генерального прокурора. Проте, на відміну парламентів двох минулих скликань, вона матиме конституційного більшості в 2/3 голосів, щоб змінювати Основний закон.
Опозиція вже заявила про фальсифікації та масштабний політичний тиск, проте поки що не дуже схоже на те, що вона зможе домогтися через вулицю перегляду результатів голосування на свою користь.
Через те, що протягом останнього місяця передвиборчої кампанії, після проведення в Єревані саміту Європейського політичного співтовариства за участю українського президента Володимира Зеленського, загострилися відносини Пашиняна з Кремлем, в Україні, Європі та Росії, саме голосування сприймалося як плебісцит на тему геополітичного вибору країни.
І, відповідно, перемога Пашиняна коментується зараз як тріумф курсу "проти від Москви" на Кавказі.
Однак тут є три важливі нюанси.
Перший – сам Пашинян так питання не порушував. Хоч він і використав тему євроінтеграції та "опір диктату Москви" для піару, проте в його передвиборчій кампанії це, швидше, було "гарніром" стосовно "основної страви", про яку скажемо нижче. Сам вірменський прем'єр постійно підкреслював, що вступ до Європейського Союзу – це далека перспектива, а тому, на даному етапі, Єреван не хоче залишати Євразійську економічну спільноту. Щоправда, у випадку з Вірменією Кремль ставить зараз ставить питання рубом – якщо продовжиться курс на євроінтеграцію, то про членство в ЄАЕС і про преференції, що випливають із нього, потрібно буде забути. Але Пашинян такого вибору всіма силами намагається уникати. Насамперед – виходячи з економічних вигод від ЄАЕС. І невідомо, які будуть умови інтеграції від ЄС, які потрібно буде ще довго погоджувати, щоб пробитися на європейський ринок (на прикладі України всі бачили, як це непросто).
Другий аспект – геополітична ситуація на південному Кавказі залишається невизначеною. І це також важливий фактор, який зупиняє Єреван від повного розвороту "проти від Росії" у вигляді виходу з ЄАЕС та остаточного прощання з ОДКБ. Політика Пашиняна, включаючи розвиток зв'язків із ЄС та США, а також спроби замирення з Туреччиною та Азербайджаном, вписана у дві глобальні концепції. Перша – створення прямого транспортного коридору між Туреччиною та Азербайджаном через так званий Зангезурський коридор у Вірменії. Друга – політика Заходу щодо мінімізації впливу РФ на Південному Кавказі. Обидві концепції перебувають у взаємодії. Так як Захід сприймає турецько-азербайджанський коридор як потенційний маршрут транспортування енергоносіїв та інших товарів із Центральної Азії в обхід Росії. Власне, цього і є суть презентованого ще минулого року проекту "маршрут президента США Дональда Трампа" під управлінням консорціуму TRIPP Development Company, в якому 74% належать США. Єреван, згідно з цими концепціями, отримує інвестиції, безпеку (через світ із сусідами під гарантії США та ЄС), а також, у перспективі, євроінтеграцію. Ідея виглядає гарною, якщо не враховувати "бічних вітрів". По-перше, після поки що невдалої для США війни з Іраном у геополітиці на Близькому сході відбуваються тектонічні зрушення. Якщо американцям не вдасться розтрощити владу в Тегерані, але вплив Вашингтона сильно впаде. А Ірану та інших великих регіональних гравців – збільшиться. У Тегерані, до речі, не приховують того, що їм "маршрут Трампа" абсолютно не подобається. Та й із Азербайджаном у Ірану стосунки напружені. По-друге, ЄС зараз знаходиться далеко не у найкращій формі. Швидко накопичуються економічні труднощі, залежність від постачальників сировини, особливо енергоносіїв. Разом із проблемами США в регіоні це ставить під сумнів можливі гарантії від Заходу безпеки Вірменії, якщо її відносини з Туреччиною та Азербайджаном знову зіпсуються. А цього виключати не можна. Жодної особливої любові до вірмен ні в Баку, ні в Анкарі не відчувають. Азербайджан у процесі переговорів щодо нормалізації відносин виставляє Вірменії досить жорсткі умови. У тому числі, вимагає змін до Конституції, з приводу яких Пашинян обіцяв провести референдум. Але його успіх не гарантовано. Якщо вплив ЄС та США на Близький схід падатиме, то для Вірменії є ризик, що Азербайджан вирішить пробити "коридор" силою (про такі плани свого часу заявляв екс-держсекретар США Ентоні Блінкен ) і Європа жодних санкцій проти нього за це ввести не посміє. По-третє, Росію також повністю з рахунків у регіоні списувати поки що зарано. Москва через ЄАЕС має свої важелі впливу на Єреван, які вона вже показала готовність використати. Плюс до цього вона має свої відносини з Іраном. І разом вони можуть спробувати вплинути на реалізацію намічених Заходом планів на Кавказі. Тобто ситуація для Вірменії невизначена. А тому куди саме вона розгорнеться у нинішній турбулентний час – питання відкрите.
Третій нюанс - як писалося вище, сам Пашинян у своїй кампанії основний наголос робив не на виборі між Росією та Європою, а на виборі між війною та миром. Він заявляв, що після поразки у війні за Карбах Вірменії потрібно переосмислити свій шлях. Незважаючи на всі образи, відновити стосунки з сусідами, хоч з Азербайджаном було дві криваві війни за Карабах, а Туреччину вірмени звинувачують у геноциді, під час якого було вбито півтора мільйона вірмен. "Це забезпечить мир. Інакше - вічна війна. А нам потрібен мир, розвиток, спокійне життя", - таку ідею пропагував Пашинян, паралельно заявляючи, що рух за Карабах було фатальною помилкою, а тему геноциду вірмен просував Радянський Союз, щоб посварити вірмен і турків. Це шокувало багатьох вірмен, для яких пам'ять про геноцид та боротьба за Карабах були найважливішою частиною національної самосвідомості. Тим більше, що Туреччина не лише не вибачилася за геноцид, а й заперечує сам його факт. Зрозуміло, що не збирається вибачатися і в Азербайджані, який вважає війну за Карабах священною битвою за відновлення територіальної цілісності. Проте, незважаючи на критику, Пашинян продовжував просувати свою тезу "Вірменії потрібен мир і примирення із сусідами, хай для цього і потрібно переступити через історичні образи". І, як бачимо, набрав на виборах майже 50% голосів.
У нинішній Україні за такі тези будь-який політик отримав би як мінімум вирок за держзраду. І зараз здається неймовірним, щоби хтось подібні речі озвучував. Але і у Вірменії ще 10 років тому здавалося фантастичним, що звучатимуть промови про боротьбу за Карабах як про "фатальну помилку".
Так, можна говорити, що нинішню позицію Пашиняна визначає досвід програної війни в Карабаху, а також те, що відновлення відносин із Туреччиною та Азербайджаном вписано в єдину геополітичну лінію Заходу, який виступає як би гарантом процесу.
А ситуація у протистоянні України та Росії зараз зовсім інша.
Проте показовий сам підхід "закрити проблеми з сусідами заради міцного світу".
Як ми вже писали, після завершення війни (якщо вона не закінчиться повним розгромом однієї зі сторін) і перед Україною постане питання про характер подальших відносин з Росією – абсолютне їхнє заморожування, перехід у стані гібридної війни з перспективою відновлення "гарячої стадії" або, як мінімум, спроба нормалізації на тій чи іншій основі.