У Росії, коли йдеться про зовнішньополітичну активність, у тому числі й по Україні, прем'єр-міністра Великобританії Кіра Стармера, президента Франції Емманюеля Макрона та канцлера ФРН Фрідріха Мерца, часто апелюють до їхніх внутрішньополітичних проблем. Мовляв, чого їх узагалі слухати і про що домовлятися, якщо всі троє – "кульгаві качки".
Макрон навесні наступного року залишить свою посаду. Серед потенційних кандидатів найбільший рейтинг має представник правого Національного фронту Жордан Барделла. "Спадкоємці" ж Макрона з-поміж центристів поки що відстають і ще не зрозуміло, хто від них піде на вибори.
Про швидку відставку Стармера говорять все більш активно.
Мерц швидко втрачає популярність, а його партія поступається за рейтингами "Альтернативі для Німеччини", яка виступає за діалог з РФ та проти допомоги Україні.
Тобто внутрішньополітичні позиції у всіх трьох справді так собі.
Проте, на тезу "навіщо тоді їх узагалі слухати і про що з ними домовлятися" є й своя контртеза. Він полягає в тому, що курс європейських країн та Євросоюзу загалом визначають не окремі персоналії, а загальний консенсус серед еліт. Цей консенсус і просуває нинішню політику щодо війни в Україні. Як приклад наводиться ситуація у Британії, де вже з рахунку збилися, скільки урядів з 2022 року було відправлено у відставку, але вектор щодо Києва та Москви ніяк не змінився.
Із цим важко сперечатися.
Однак внутрішньополітичні проблеми, з якими стикається "консенсус європейських еліт", все-таки не проходять безслідно і для їхньої політики щодо України.
По-перше, популярність керівників Британії, Франції та Німеччини падає не через те, що населення вимагає надавати більше допомоги Україні та сильніше тиснути на Росію. Це питання взагалі не стоїть у топі суспільних інтересів у ЄС. Європейців хвилює, насамперед, зовсім інше – міграція, соціально-економічні проблеми, за якими населення до своїх урядів має основні претензії, що й тягне рейтинги вниз. І ось саме з останнім моментом пов'язане питання допомоги Україні та протистояння з Росією. Бо і те, й інше – це додаткові витрати європейських платників податків: на підтримку Києву та збільшення військових витрат. А оскільки це відбувається на тлі загальної кризи економічної моделі Європи, то, відповідно, набирають популярності ті політсили, які закликають менше грошей витрачати на Україну та на ВПК, а більше на соцпотреби та розвиток економіки. І це європейські еліти не можуть не враховувати, що є сильним фактором стримування як для подальшого нарощування допомоги Києву, так і для зростання військових витрат. Що видно на прикладі Британії, де нещодавно міністр оборони Джон Хілі подав у відставку на знак протесту проти відмови Стармера підвищувати військові витрати.
По-друге, низька підтримка урядів ускладнює здійснення певних різких кроків на кшталт, наприклад, введення військ в Україну та інших заходів, здатних призвести до війни з РФ. Для того, щоб відправити свої країни на таку війну, що загрожує ядерною катастрофою, потрібно мати дуже міцну опору в суспільстві, якої нинішні європейські еліти не мають. Обмовимося, не йдеться про ситуацію, коли Росія сама перша нападе на Європу: тоді європейці будуть змушені воювати в будь-якому випадку. Йдеться, наприклад, про відправку миротворців до України, якщо на те не буде згоди Москви. Втягуватись у війну з Росією за своєю ініціативою (а не як відповідь на напад РФ на Європу) серед європейців бажаючих дуже мало. Принаймні доти, доки Кремль має найбільший ядерний арсенал.
Тому всі розмови в ЄС про "підготовку війни з Росією" та про "відправлення миротворців в Україну" мають поки що виключно інформаційний характер. З одного боку – з метою домогтися від товариств згоди на збільшення військових витрат (виходить поки що зі скрипом). З іншого боку – дати пас тим силам у РФ, які відмовляють президента РФ Володимира Путіна від завершення війни лінією фронту, адже "якщо оголосити перемир'я, то європейці точно введуть в Україну свої війська". Докладніше про цю тактику ми писали в окремому матеріалі.