У бюджеті 2023 року, швидше за все, різатимуть "соціалку", у мінфіні вже заговорили про те, що пенсії індексуватися не будуть (при інфляції в 30%).
Нашій економіці важко жити у форматі допотопних смислів минулого століття, коли пенсії вважалися видатком бюджету, а не прибутками бізнесу.
Адже пенсіонери витрачають пенсії на покупку товарів та послуг.
В Україні зараз залишилося менше ніж 30 млн осіб.
З них, 10 млн – це пенсіонери. Тобто будь-яка рестрикційна політика по відношенню до цієї групи населення - це не просто соціоцид, а скушкірування 30% внутрішнього ринку соціальних товарів та послуг, в основному власного виробництва.
В нас прийнято вважати популізмом нарощування соціальних платежів.
Але в цьому випадку йдеться не про нарощування, а про забезпечення громадян країни реальним прожитковим мінімумом.
Якщо цього не відбувається – йдеться про соціальний дефолт держави та анігіляцію негласного громадського договору.
Популізм – це наївна віра у те, що тотальна рестрикція врятує економіку.
Ні, вона вб'є циркуляційну модель економіки.
Першими удар відчують пенсіонери, потім домогосподарства, у яких пенсія відігравала роль додаткового доходу, потім відбудеться скорочення споживчих витрат та заощаджень.
У результаті - падіння внутрішнього ринку товарів та послуг.
Я зараз висловлю крамольну думку, але я маю на неї право, оскільки не був у владі і часто критикував ті чи інші рішення.
Але так зване "осучаснення пенсій" у 2017 році стало основою зростання економіки у 2017-2021 роках.
Природно, були й інші фактори, але динамічне зростання внутрішнього торговельного обороту, сектору послуг, виробництва в Україні продуктів харчування, легка промисловість тощо. - все це отримало тоді імпульс у вигляді зростання саме пенсій.
При цьому Мінфін у нас так і не навчився якісно працювати з одержувачами держкоштів, особливо якщо таких реципієнтів у вигляді домогосподарств та суб'єктів МСБ мільйони.
Більш-менш налагоджена лише робота в системі субсидій, але щодо виділення антикризових пакетів все обмежується малоефективними програмами допомоги по сегрегованих групах: то ФОП-и, то платники податків (е-підтримка).
Ми весь час говоримо, що українці бідні, тепер підтвердимо ці припущення математично.
Тут нам допоможе модель економічного зростання з двома дефіцитами — економічна система різночасних регресивних моделей, в яких пов'язані такі індикатори, як темп економічного зростання, дефіцит внутрішніх заощаджень, дефіцит бюджету і платіжного балансу, включаючи зовнішньоторговельний дефіцит.
Вирішується ця модель за допомогою оптимуму із заміни зовнішніх джерел боргового фінансування на внутрішні, а імпортних товарів на вітчизняні.
Сама модель була сформульована професором Гарвардського університету Холлісом Чинері в 60-70-ті роки. минулого сторіччя.
Він використовував дві формули: сукупного і випуску (Q) та доходу (Y):
Q = C + I + X
Y = C + S + M
Де:
З - споживання; I - інвестиції; X - експорт
S - заощадження; М - імпорт.
Розшифруємо формули.
Сукупний випуск товарів та послуг відповідає сукупному споживанню (споживчі товари), капітальним інвестиціям (інвестиційні товари) та товарам, відправленим на експорт в інші країни (споживчі та інвестиційні).
А сукупний дохід дорівнює вартості спожитих товарів, заощаджень та купленого імпорту.
Трансформуючи рівності отримуємо:
I - S = M - X
Тобто дефіцит інвестицій компенсується торговим сальдо.
Крім того, виходячи з цієї моделі, дефіцит заощаджень в Україні становить приблизно $10—15 млрд на рік у період стабільного розвитку.
Компенсувати зазначені вище дисбаланси можна лише за допомогою зовнішнього, головним чином, кредитного фінансування, розмір якого визначається за розміром найбільшої "дірки".
У нашому випадку це торговий дефіцит, тобто близько $10 млрд на рік (до війни).
Формула Чинері пояснює, чому Україна у нинішній парадигмі розвитку весь час залежить від зовнішніх позик та фінансової допомоги.
Але якщо скласти дві формули отримаємо, що сума всіх внутрішніх дефіцитів у вигляді чистих заощаджень (як різниці між заощадженнями та інвестиціями) та торгового сальдо (імпорт мінус експорт) дорівнює нулю:
(S – I) + (M – X) = 0.
У рамках сучасної монетарної теорії (ММТ) метод секторних балансів розширюється шляхом додавання до формули дефіциту бюджету (доходи, переважно податкові, мінус витрати).
(S – I) + (M – X) + (T – G) = 0.
T - податки
G - держвитрати.
Тут економіка відкриває широкі можливості зростання.
І тому необхідно виконати чітку послідовність дій.
Заощадження домогосподарств - ключове джерело зростання ВВП.
Для подолання дефіциту заощаджень, виходячи з формули, необхідно досягти однієї з двох умов: або дефіциту бюджету, або профіциту платіжного балансу.
Лише у такому разі сальдо фінансових балансів приватних домогосподарств та суб'єктів підприємництва стане позитивним (профіцитним).
Держава лише опосередковано може впливати на споживання, виробництво та динаміку інвестицій (тут ключову роль відіграє наявність вільної ліквідності та ціна на неї, тобто важлива роль не Мінфіну, а НБУ – класична модель IS-LM).
Натомість збільшення заощаджень населення має стати пріоритетним завданням Міністерства фінансів, оскільки саме досягнення цієї мети сформує стійке та випереджальне зростання ВВП.
Зростання доходів населення можна стимулювати за рахунок профіциту платіжного балансу, але в цьому випадку ми залежимо від міжнародної торгової кон'юнктури щодо експорту наших товарів і критичного імпорту (передусім енергетичного).
А також від динаміки зовнішніх інвестицій та іноземних кредитів.
До речі, з 2015 р. ми жили в умовах профіциту платіжного балансу, і цим пояснюється хоч і повільне, але зростання заощаджень.
Проте єдиний механізм, який контролюється державою, — це зростання заощаджень населення за рахунок бюджетного дефіциту.
Причому дефіциту, який формується за допомогою скорочення податків (насамперед на фонд оплати праці) та збільшення держвитрат.
У такому варіанті ми, з одного боку, менше забираємо в економіки та мінімізуємо спалювання грошей, а з іншого — більше повертаємо грошей в економіку у вигляді додаткових трансфертів домогосподарствам та держзакупівлям на користь приватного сектору, тобто максимізуємо створення нових грошей.
В Україні ж зростання торговельного дефіциту компенсується не збільшенням бюджетного дефіциту, а скороченням заощаджень населення.
За все платить простий українець, адже модель, що застосовується нині, вигідна зовнішнім кредиторам.
У нинішній моделі, коли зростання заощаджень українців залежить лише від профіциту платіжного балансу, приріст накопичень формується, виходячи із світових цін на кукурудзу та залізну руду та розміру залучених владою на проїдання зовнішніх кредитів.
Якщо кредитів немає, ціни на кукурудзу не зростають, а на нафту та газ навпаки дорожчають — доходи українців різко знижуються.
Класичний приклад: у 2019 році за рахунок рекордного припливу спекулятивного капіталу на ринок ОВДП профіцит платіжного балансу зріс до $5,98 млрд, повторивши показник 2010-го.
Але 2020-го, внаслідок відтоку коштів нерезидентів із нашого боргового ринку, цей профіцит скоротився до $1,99 млрд, що викликало не лише знецінення гривні, а й падіння доходів населення.
Сумарно українці втратили за рік понад 17 млрд. грн. своїх заощаджень у вигляді чистого відтоку.
Вийти за прапорці
Нинішня проблема бюджетного дефіциту вирішується лише у ключі нової функціональності Мінфіну щодо виконання бюджету за видатками та у загальній системній готовності економіки та її каналів руху капіталів до ефективної абсорбції держвидатків та трансформації їх у доходи домогосподарств.
Тут виграють такі країни, як Індонезія, які не бояться вийти за прапорці, фінансуючи дефіцит бюджету безпосередньо за допомогою емісії центрального банку, використовуючи так звані таргетні облігації, випущені для цільового запуску економіки: фінансування соціального сектору та сегменту МСБ.
У мирний час в Україні дефіцит заощаджень населення становить приблизно $15 млрд, або понад 600 млрд грн.
Навіть після війни нам необхідно формувати дефіцит бюджету на рівні щонайменше 10% ВВП.
Для покриття дефіциту потрібна емісія таргет з боку НБУ.
Я про це писав до війни і НБУ змушений був під палицею робити це під час війни.
В іншому випадку можна продовжувати "сушити" економіку, соціальну сферу та доходи населення.
За показником проникнення депозитів (кошти населення в банках до ВВП) на рівні 11-12% (до війни) ми вже значно відстаємо від країн, що розвиваються, у яких даний індикатор перевищує 30-35%.
І відповідь на запитання "Чому українці такі бідні?", цілком очевидна: "Бо заощаджують, насамперед, на внутрішньому розвитку."